Нас у дитинстві матері лякали
Сибіром за пустощі й непослух,
Але завжди серцями захищали
Від кривди та дорослих олухів.

Ми йшли за так на четвертак, за Бога,
В обхід і навпростець разом лечу.
Але куди нас виведе дорога,
У прірву у яку востаннє прокричу?

Свій шлях ми віднайдемо без компаса,
Погрози матерів - Спас наперед!
А вітер дув, з костей зганяв він м’ясо,
Радів від прохолоди наш скелет.

Мольби та стогони не виживають,
Ховає їх поземка й заметіль.
Слова та сльози зразу замерзають,
А матюки та кулі б’ють у ціль.

 
 
 
 

На помин душі моєї дивний дзвін,
Полярний білий день, чи ніч уже.
І мерзлота вірніш, ніж формалін,
Мій труп комусь на пам’ять збереже.

На спогади не дуже я охочий,
Така вже доля - знаєш, не тужи.
Ми тут подохли без надії, мовчки.
Нас вигребли бульдозерів ножі.

 
 
 
 

Про все писати - не знайти папір,
Є у минулого - страшний запас.
Давно кістки нам перебрала артіль.
Можливо, золото шукали в нас?

Тут ми пройшли за так, за ради Бога,
В обхід і навпростець разом лечу, -
Сюди нас привела така дорога.
У прірву ж у яку востаннє прокричу?