Ніби бритва, зоря ріже нас по очах,
Відкрились курки, мов чарівний сезам,
І з’явились стрільці, на згадку легкі, -
Піднялися бабки з-за тієї ріки,
І забава пішла в дві руки, в дві руки.

Ми лягли на живіт - натуральні мерці.
Навіть той, що майнув під страшні прапорці,
Відчував вовчі ями подушками лап;
Кого куля мисливська дістать не могла б, -
З переляку упрів, теж приліг - і заслаб.

Щоб життя посміхнулось вовкам - я не вірю, -
Ми даремно кохаєм його, однолюби.
Ось у смерті - красивий широкий вищир
І до того ж міцні і здорові зуби.

Подаруємо вовчий оскал ворогу,
У собак ще не милені холки!
Та однак на татуйованому снігу
Підпис наш: ми вже більше не вовки!

Ми повзли, мов собаки, піджавши хвости.
Як здивований погляд до неба звести?
Може, з неба відплата на нас полилась,
Може, світу кінець - десь пропав перелаз?..
Тільки з бабок залізних нас били ураз.

Змокли ми у крові під свинцевим дощем -
І змирились: однаково вже не втечем!
Під тілами гарячими зникли крижини.
Оцю бійню задумав не Бог, а людина:
Хто летить - тих у літ, хто тікає - у спину...

Зграя псів - з моїм виводком не в’яжися,
В рівній сварці - за нами удача.
Ми вовки, нам свобода все сниться,
Ви - собаки, і смерть вам - собача!

Подаруємо вовчий оскал ворогу,
І покладемо край іншим толкам.
Та однак на татуйованому снігу
Підпис наш: ми вже більше не вовки!

В ліс - може, там збережу когось з вас!
В ліс, вовки, - важче в лісі попасти у нас!
Свої ноги винось, і рятуй цуценят!
Я не знаю, уникнути як нам засад,
Вовчі душі заблудлі скликаю назад.

Хто живий, затаївся на березі тім.
Що я можу один? Видно, смерть нам усім!
Відмовили очі і слух притупився...
Ви вовки, де інстинкт ваш подівся?
Де той рід жовтоокий, де я народився?

Я живий, та оточує гавкіт мене,
В ньому смерть невблаганну я пізнаю.
Це собаки, яких називають ріднею,
Ми ж вважаєм нерідко за здобич свою.

Подаруємо вовчий оскал ворогу,
Оголяю я ікол осколки.
Та однак - на татуйованому снігу
Тане підпис: Ми більше не вовки!