В заповіднику, де - не запам’ятав,
Жив собі цап - довгі роги він мав.
Із вовками жив - та не співав
Лише мекав, бо пісень не знав.

Він траву щипав, нагуляв він бока,
Своїм меканням бавив погоду.
З нього глузду, наче з козла молока,
Та проте - й ніякої шкоди.

Жив на випасі він біля яру,
Не хворів ані сказом, ні сапом.
Хтось примітив такого скромнягу
Й обрали’- «відпущення Цапом».

Ось ведмідь, лісовий баламут,
Обхамить, дать незгодному зможе, -
А піймають козла та поб’ють
По рогах йому та ще проміж.

Сірий все пропускав - хамство й зло,
І побої виносив гордо.
Хам сказав: - Я пишаюсь козлом!
Хоч у нього й цапова морда!

Спадкоємцем вважати Козла
В заповіднику були змушені.
Навіть довідка, кажуть, була -
Відпускати Козла відпущення.

А Цап собі скакав козлом,
Жирувати почав не на слові:
Якось бороду зав’язав вузлом,
- «Сволота!» - сказав із кущів вовкові.

А коли відпущення чергове мав,
Все за те, що вовки киданули, -
Як ведмідь неначе, Цап загарчав,
Та на це уваги не звернули.

Доки хижаки добилися хвостів,
В заповіднику міцніло збудження,
Що дорожчий ведмедів, зайців -
Дорогий наш - Цап відпущення.

Як почув Козел медвяність слів:
- Ей, ви, сірі - вони дихають єлеєм!
- Відніму у вас раціон вовків,
А також ведмежі привілеї!

Накажу усіх, за «морду» - допитаю!
Розмалюю всіх по трафарету!
Усіх неслухів на роги намотаю,
Хором не зовіть: «Мені карету!»

З хробаками землю доведеться ковтать,
І позаздрите долі замучених!
А кому відпускати гріхи - мені знать,
Бо Козел я - Цап відпущення!

В заповіднику, де не запам’ятав,
Править бал Козел, необережно.
Він з вовками жив і разом співав,
І гарчить уже по-ведмежому.

А козлята засукали рукава,
Почали вовчат шерстити зважено.
А чого боятись - якщо їх голова
Від Лева має повноваження.

Він нарешті відчув гостроту рогів,
Втрату влади своєї звуження -
Росомах і ведмедів, усяких вовків
Всіх зробив - козлами відпущення.