Знемога ящіркою повзає в кістках,
З серцем - голова твереза не на ножах.
І дух також не завмира на поспіхах,
І не холоне кров на швидких віражах.

Не німіє горло також від кохання,
Нерви не підвладні силам притягання,
Висять вони, мов мотузки для білизни,
І хто - кого - не байдуже - свято тризни.

На коні -
штовхани -
я з конем.
Тільки «ні»,
тільки «не» -
у мене.

Не п’ю води - зубам холодна - ключової,
Людей з подіями давно не підганяю.
Мій лук валяється з гнилою тятивою,
Поламані вже стріли - в піч кидаю.

Не напружуюсь чи рвусь, а якось так.
Не надихає навіть факт палких атак.
Зірвиголів не визнаю, я їх картаю,
Тих, хто у прірву з головою, - проклинаю.

На коні -
штовхани -
я з конем.
Тільки «ні»,
тільки «не» -
у мене.

Не хочу з’ясувань, або щось міняти,
Розплутувать вузли, заплутані ходи.
Знай, тупі кути не варто обминати,
Бо після гострих - вони вже не кути.

Всяка ніжність не зачепить, певно, душу,
Якщо життям вона давно задушена.
Бо - якоїсь всячини мозок не виносить,
Тому передчуття йому і не мозолять.

На коні -
штовхани -
я з конем.
Тільки «ні»,
тільки «не» -
у мене.

Не ниють рани, навіть шрами не болять -
Закрили їх бинти стерильні залюбкй.
І не стоять, і не бринять, і не сверблять
Ані питання, ні проблеми, ні думки.

Чи вільний пояс, чи тугий - мені ж бо що?
І кулю в лоб я не одержу - ні за що.
Я весь прозорий як відчинене вікно
І непримітний як найкраще полотно.

На коні -
штовхани -
я з конем.
Тільки «ні»,
тільки «не» -
у мене.

Філософський камінь більше не шукаю,
Ні життя корінь - бо вже знайшли женьшень.
Не прагну, не тривожусь, не побиваюсь,
Також не пробую попасти у мішень.

Вже не борюся із тяжінням я Землі.
Лежу - так значно більша відстань від петлі.
І серце тріпотить, неначе не в мені
Вже час туди, де лише «не» і тільки «ні».

Не має сенсу,
штовхани -
я з конем.
Тільки «ні»,
тільки «не» -
у мене.