Людина чорна є у мене в сірому...
Він був домоуправом і міністром.
Як злісний блазень міня личини
І б’є під дих, бувало, без причини.

Мені, всміхаючись, ламали крила.
Мій хрипкий голос змушений був вить,
І я німів від болю та безсилля,
Лиш шепотів: - Спасибі, що живий.

Був забобонним, вірив у прикмети,
Мовляв, терпи і вір в закони...
Я навіть піднімався в кабінети
І каявся: - Не піду, ніколи!

Навкруги навіжені голосили:
В Париж ганяє, ніби ми в Ірпінь!
Пора такого вигнати з Росії!
Давно пора, - мабуть, начальству лінь.

Базікали про дачу та зарплату:
Грошей, бач, вирва, уночі кую.
Я все віддам! - беріть хоч без доплати
І трикімнатну камеру мою.

Іще всі радили мені свідомо,
Звисока, чи за панібрата,
Мої колеги - поети відомі:
- «Кричу - торчу» - не варто римувати.

І лопнула в мені терпіння жила,
Поводився із смертю я на «ти», -
Наді мною давно вона кружила,
Та моєї боялась хрипоти.

Перед судом я стану неодмінно,
Якщо покличуть - відповім без сліз.
Я до секунд своє життя відміряв,
Принаймні все ж тягнув важкий свій віз.

Я знаю, що облудне й що святе, -
Я зрозумів оце собі давно.
Мій шлях один, я серцем вірую у те,
Що вибору другого не дано.