Моя доля - до риски в кінці, до хреста
Сперечатись до хрипу й потім - німота,
Переконувать інших - мета не проста,
Що не те зовсім це, і не той, і не та.
Що лабазники брешуть про вади Христа,
Що допоки не влежалась в ґрунті плита.
Триста літ під татарами - те ще життя:
І нудьга трьохсотлітня, й така ж жеброта.
Під ігом татарським був Іван Калита,
Однак не один був, один проти ста.
Отже, намірів добрих, повстань суєта -
Пугачовщина, кров і все та ж жеброта.
Хай одразу, усім не пізнати чорта,
Навіть в образі любому зла - хомута.
Та не вартий предмет, як і тема не та,
Суєта всіх суєт - то одна марнота.

Біжачи, свого келиха випить не можу,
Якщо навіть розхлюпать - знову не зможу,
Чи плеснути у рожу гидку, ту ворожу? -
Не брешу, не ламаюсь, скажу: «Не можу!»
Передам - боротись із злом має кожен.
Дай нам сили та віри, прошу, мій Боже!
Що ж, розбити цей келих? Ні! Я не можу!
Меча у бою опускати не гоже.
 
 
 
 
З усіма, хто не воїн, - пасусь на лугу,
І про келих невипитий всім ні гу-гу, -
Я нікому не скажу, секрет збережу,
Бо розкажеш - затопчуть тебе на бігу.

До блювоти я, хлопці, піклуюсь про вас!
Може, свічку поставлять на пам’ять про нас?
За оголений нерв, на якому кричу,
За мій норов - де треба, не промовчу.
І коли золоту обіцяють парчу
Чи причину пустити у хід - не мовчу!
Я на нерві хиренному не замовчу -
Я його підтягну, підновлю, підкручу.
Краще я загуляю, зап’ю, заторчу,
Що вночі я накрапав - в чаду розтопчу,
Краще голову пісні своїй відкручу,
Та пилинкою в промені не полечу.

Якщо ж келих цей випити - доля проста,
Якщо музика з піснею прийде в свята,
Якщо всім доведу, що не все суєта,
Я усім розкажу: «Ні, не все марнота!»