Напідпитку
лісом правив я.
До утоми співав я -
за здоров’я.

А пісні співав
всі муторні,
Як любив я вас,
очі чорні.

То плелись, то неслись,
підтюпцем трюхали,
У обличчя грязь
болотну коні бухали.

Лише я проковтну
разом з гряззю слину,
Штофу горло зверну,
пісню знов затягну:

- Очі чорні,
як любив я вас!..
Та... прикінчив оте,
що тримав про запас,

Головою мотнув,
щоб відкинути дур,
Навкруги подививс
і крикнув «ажур»:

Стіна лісу попереду - як шлагбаум, стіна,
Коні вухом прядуть, стали - і не йдуть,
Де - просвіт, хаща - де, ні кола, ні рожна,
Голки колють мене - до кісток дістають.

Корінний ти мій,
порятуй же, брат!
Ну, куди ж ти, рідний,
чом ідеш назад?!

Мов отрута, дощ із дерев,
гидкий аромат,
Пристяжній моїй
вовк пірнув під пах!

То ж загибель прийшла, як раптова гроза!
Що ж ти дурень старий - п’яний видерть!
Із колоди, напевно, хтось вийняв туза,
Та якого туза! - без якого вже смерть!

Я кричу тим вовкам:
«Забери всіх вас прах!»
А на коней напав
з переляку острах.

Підіймаю я пугу,
б’ю крученою,
І при цьому горлаю:
«Очі чорнії!..»

Храп і цокіт, брязкіт і коней перепляс!
Бубонці танок свій дають з-під дуги.
Ах, ви коні мої, загублю, певно вас!
Порятуйте мене - друзі чи вороги!..

Від гонитви тієї
хміль увесь мій пропав.
Ми на гору круту -
цівки поту лились!

Коні стали, неначе
скінчився запал,
Відхарчали,
спокійно відкашлялись.

Я конячкам забитим,
що не підвели,
Поклонюся в копита
до самої землі,

Кинув з воза манатки,
повів в поводу.
Хай вас Бог береже,
що живим я іду.