Куди не вбгаю душу, куди себе не діну,
За мною псина-доля, хвора й безпорадна,
Я гнав її камінням, та пес - біля коліна:
Благали божевільні очі серця та поради.

Морока із нею,
Я оком сумую,
Обличчям чорнію,
Утроба регоче,
Нутром холодію,
А горлом німію,
І жити не вмію,
Співати не хочу.

Невже я старію?
До ката піду -
Хай здійме на рею,
Я плату знайду.

Зарікався не раз, що на долю сам плюну,
Та жалію голодну - лащиться та дрижить.
І з часом я став свою годувати фортуну, -
Вона ж, як наїсться в теплі, завжди мирно так спить.

Тоді я - гуляю,
Петляю, виляю,
І дурня валяю,
І небо копчу.
Та пса зберігаю,
Сам вию, сам лаю,
Коли забажаю,
Або захочу.

Коли постарію,
До ката піду -
Хай здійме на рею,
Я плату знайду.

Бувають дні - голову у пекло таки всуну,
Що назад відступить доля, злякана, тьмяна.
Влив якось для мужності стакан вина в фортуну,
Вона тепер уже не може жить без стакана.

«Закуски - ні корки!»
Мовляв, у Нью-Йорку
Ходила б я в норці,
Носила б парчу».
Я - ноги в опорки,
А долю - із гірки,
І в гору і з гірки
Я п’янь волочу.

Я не постарію.
До ката піду -
Хай здійме на рею,
Я плату знайду.

Якось я пере-перелив вина їй ненароком -
Пішла, рідненька, в танці і свій змінила лик,
Вона бешкетувала, обернулась роком,
Мені на спину сіла й враз схопила за кадик.

Важко під нею -
Уже я бліднію,
Уже сатанію,
Кричу насторожі:
«Не треба за шию!
Не треба за шию!!
Не треба за шию!!! -
Співати не зможу!»

Її, як зумію
До ката віддам -
Хай здійме на рею,
На сміх ворогам.