Галасливої драчки свідки були,
Не Помпеї загибелі - інше.
Суперечку три дурня вели:
Хто із дурнів великих дурніший?

«Я - дурний, - перший зрік,
Руки зняв догори, вліз на клірос, -
В мене мудрості зуб, на мій вік,
На моє здивування, не виріс».

Не взяли до уваги доведення те,
І розумному - це ні до чого.
Ну, подумаєш - зуб не росте,
Так щось інше росте, і що з того?

Приклавши хутко до синця п’ятак,
Сказав другий: - «Не варто спішити!
Можу бачити я зовсім не так,
Все, що дійсно існує на світі».

«Гей, знайшов, чим хвалитись, бовван! -
Ми усі так подивимось скоро.
Бо усе, що ввижається нам -
Є недоліком органів зору».

Третій був на дурниці мастак,
Дряпав шкіру лиця, пнувся з плаття:
«Я - єдиний і справжній дурняк,
Ні про що я не маю поняття».

Отже, ці сперечальники бурні
Відповідь знайти були не в змозі,
І шукати пішли її дурні
Дурним кроком по дурній дорозі.

Ось і берег - дорозі кінець.
Ось і діжка - хатина не модна.
Жив у ній всім відомий мудрець, -
Мудрецям добре жити самотньо.

Цей діжкар виклав думку одну:
«Не сприйміть слова ці за грубість -
Я одного доки не збагну,
Вам навіщо оце, мої любі?

Не кляніть існування своє,
Що в дорозі вас били, роззули.
Не вдавайтесь дурніші, ніж є,
Залишайтесь такими, як були.

Смішно сперечатися завжди,
Головна яка буде - потвора.
Поживіть межи людей, тоді -
До мене знову йдіть повторно».

І зайшов у діжку із торця,
Дуже мудрий, сивий та патлатий.
Знов пішли в дорогу без кінця -
Дурень, дурник та ще дурнуватий.

І бурчали - не із без’язиких:
«Він - нечемний, не із магів!»
Світ стоїть на дурнях великих,
Тож, дарма не відчули поваги.

Чи прийдуть вони вдруге до нього
Серед ночі при світлі лампади?
Може, було б усе це нічого,
Але дурні ті - були при владі.

І у казки буває кінець:
Вже не прийдуть у гості до бочки, -
В «одиночці» сидить мій мудрець.
Та чи добре йому в «одиночці»?