Ми кажемо не шторми, а шторми -
Слова ці - ніби рятівні уколи.
Вітра, а не вітри - ламають нам уми,
Корчуючи із палуб міцні щогли.

Ми на прикмети покладемо вето,
Шануємо чуття компасів та носів.
Вітрів тужаві м’язи вже відкриті
Нам надувають шкіру парусів.

В зірковій чаші впертих терезів
Старий Нептун тримає долю нашу.
А зграя псів - голодних Гончих Псів
Надсадно виючи, женуть на Чашу.

Примара - ми, фелюг піратських в тумані,
Качаємося у сузір’ї Терезів.
Та загострились вітрів струмені
І розрізають шкіру парусів.

Там по курсу - тінь-примара корабля.
Він на штормй бурхливі не зважає.
Погляньте! На ньому хитається петля
На реї, вже немов когось, чекає.

Із ним примара учинила круто:
Постійний штиль - біда усіх часів.
Потужний вітер біс заплутав -
Він більше не знаходить парусів.

Здається, нас на поміч хтось позвав -
Але сигнали таємничі скресли...
Не жага призів, змагань і слави
Кидає нас на гребні та на скелі.

Довідатись, чого не відав зроду,
Нутром, очима, ротом пити простір!
Хто в океані бачить лише воду,
Той на землі вже не побачить гір.

Вий, ураган, свої пісні нам в вуха,
Лізь в душу і розтуркай сноба.
Є суттю нашого людського Духа
Землі та моря вічная хвороба!