Вони як в своє вгризлись в гон висоти.
Вогонь мінометний, шквальний...
А ми все лізли юрбою туди,
Як на буфет вокзальний.

 
 
 
 

І крики «ура» стигли ще на льоту,
Коли ми кулі ковтали.
Усьоме займали ми ту висоту -
Усьоме її залишали.

І знову в атаку не хочеться йти,
Земля - як припечена каша...
Ми візьмемо ввосьме її назавжди -
Своє, тобто, кревне і наше!

Чи можна і боком її обійти, -
Чого ж тут гризлися й бились?!
Та, мабуть, і дійсно - всі долі-путі
На цій от висотці схрестились.