Колись я помру - ми колись завжди помираєм,
як би так відгадати, щоб не сам - щоби в спину ножем:
убитих жалієм, відспівуєм раєм, -
нескажу про живих, а покійників ми бережем.

В бруд ударю лицем завалюсь красивіше на бік,
і ударе душа - награбовані коні у крок,
в дивних райських садах наберу блідо-розових яблук...
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Прискакали - дивлюсь перед очима не рай, але що то?
не родючий пустир і суцільне ніщо - зупинився.
І посеред нічого виднілися литі ворота,
і натовп людей на ворота блаженно дивився.

Як наїздник порядний не бивши коней батогом,
рипяхи повиймав заплітаючи гриви,
сивуватий старик дуже довго возився з замком,
скриготав і бурчав, і не змігши відкрити - покинув.

І весь втомлений люд не стогнав, тут нічо не боліло,
лиш на п’яточки вдруг з занімівших колін пересів.
Тут малина братва, - оглушило малиновим співом!
все вернулось на круг, і розп’ятий над кругом висів.

Сивуватий старик - охороні кричав, комісарив -
він покликав усіх, відкривавшись ворота скриплять...
Мов залізним прутом хтось об рейсу ударив -
так поринули всі в розпрекрасну оту благодать.

Я впізнав старика по сльозах на щоках його дряблих:
це пречистий Петро, він апостол а я остолоб,
от і гущі сади, в яких проруб морожених яблук...
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Всім нам щастя подай чи багато хотів собі я тут.
Мені щоб друзі були, на гріб впали - дружина, синок,
ну а я вже для них, наберу блідо-розових яблук...
Жаль, сади стенежуть і стріляють без промаху в лоб.

В занімівших руках свічі плавились мов в канделябрах,
а тим часом знову пустивши конячок у крок:
я набрав, я натряс, тих самих блідо-розових яблук -
і за це мене пострілом вбито без промаху в лоб.

 
 
 
 

І погнав я коней, геть від мість отих мертвих як зрадник,
коні голови вверх, вдалині вже виднілася хмара.
Вздовж обриву з шнурком, понад прірвою пазуху яблук,
я тобі привезу - ти одна мене з раю чекала....