Понад прірвою по краю - де кінець, де обрив, -
Я коней своїх стьобаю - по хвостам й поміж грив.
Щось повітря мені мало - вітер п’ю, в туман йду -
Розумію, відчуваю - Пропаду, пропаду!

Повільніше трохи, коні, повільніше!
Я благаю: женіть без атак!
Тільки коні землю б’ють все сильніше...
І дожити ніяк, й доспівати ніяк...

Я коней напуваю, і куплет я співаю,
І іду якусь мить я вздовж прірви по краю...

Згину я - як ту пушинку, мене смерч змете з долоні,
Та поки не вскочу в прірву - шанси є для порятунку!
Йдіть ви кроком неквапливим, вередливі мої коні,
Щоб розширити хоч трохи шлях до вічного притулку.

Повільніше трохи, коні, повільніше!
Я благаю: спішіть тільки в такт!
Та копита землю б’ють все сильніше...
І дожити ніяк, й доспівати ніяк...

Я коней напуваю, і куплет я співаю,
І іду якусь мить я вздовж прірви по краю...

...І ми встигнем - Бог у гості всіх діждеться без запізнень!
Чого ж ангели співають якось зло і якось грізно?
Чи молитви монотонні всю дорогу шепче вітер?
Чи я просто «мочу коні», в прірву щоб не залетіти?

Веселіше, мої коні, веселіше!
Якщо доля - то хай буде так...
Знову коні землю б’ють все сильніше...
Як дожити ніяк - доспівати хоча б...

Знов коней напуваю, знов куплет я співаю,
І іду якусь мить я вздовж прірви по краю...