Якось вештався звільна столицею -
дві мармизи зопалу натовк,
опинившись потому в міліції,
я побачив її - скляк і змовк.

Вже не знаю, з якою потрібкою,
може, паспорт забрати простий, -
білолиця краса-молодичка... Я
побожився її віднайти.

Йшов за нею аж до передпокою...
Що їй скажеш? - бо ж я хуліган...
Для відваги хильнув - й синьоокую
запросив я в один ресторан.

Їй всміхались, дивились пронизливо,
що мені - хоч кричи «Караул»!
Заліпив я одному у фізію
лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікру їй на булки намащував,
гроші геть із кишені текли,
я такими піснями улещував,
на закінчення - он, «Журавлі»!

Обіцянками сипав, куражачись.
Я повторював щось - знов і знов:
«Я п’ять днів і не мислю покражею,
враз моя до безтями любов!»

Що життя моє втрачене - їй співав,
в шалик сльози і шмарклі ловив, -
а вона проказала: «Я вірю вам,
і за ціну домовимось ми.»

Ой, сердешну, тоді довбонув її, -
закипіла образою кров:
зрозумів, що робила в міліції
моя «враз до безтями» любов...