Я лиш дещицю віршем поясню -
на все лишень не маю повноважень...
Зачатий був, як треба, я - в гріху,
у поті й нервах перших шлюбних вражень.

Я знав, що відірвавшись від землі, -
що вище ми, то більш жорсткі й суворі;
я йшов спокійно просто в королі
і чув себе спадковим принцом крові.

Було все як хотів я, й помічав:
я не бував у збитку і в уроні.
Мої друзяки з школи і меча
мені служили, як батьки - короні.

Не мислив я над тим, що говорю
і з легкістю жбурляв слова на вітер -
мені ввірялись як проводирю
усі довкіл ясновельможні діти.

Нічним були ми жахом сторожам,
як віспою доба хворіла нами.
Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа
й коня лихого мучив стременами.

Я знав - мені накреслено: «Царюй!» -
тавра на лобі рок повік не зчистить.
І я п’янів поміж чеканних збруй,
книжок і слів тамуючи насильство.

Я міг всміхатись кутиками губ,
гіркоту й зло, зачаївши у зорі,
ховати міг між блазневих наук.
Тепер він вмер: «Амінь!» Бідака Йорік!..

І щезли, мов одрізало ножем,
вся здобич, слава, пиха, привілеї:
раптовий жаль за втраченим пажем
мені відкрили пагони зелені...

І я забув мисливський свій азарт,
до псів ненависть застилала очі,
я від підранка гнав коня назад,
батожачи загоничів і ловчих.

Я бачив - наші ігри в дні оман
скидалися все більше на безчинства, -
ночами в спритних водах, тайкома,
від денного я відмивався свинства.

Я прозрівав, у глупстві навіснім
проґавив я домашнії інтриги.
Бридився віком я, і люди в нім
бридкі були, - і я зарився в книги.

Мій мозок, спраглий знання, як павук,
все осягав: і безрух, і снування, -
та від думок де користь, чи наук,
коли повсюдно їм лиш спростування.

Дитячих дружб урвалась нить проста,
нить Аріадни стала варта схеми.
Я бився над словами «бути» та
«не бути», як над рішенням дилеми.

Та вічно, вічно плеще море бід -
у сито просо - наших стріл метання, -
примарний відсіваючи одвіт
з імли зарозумілого питання.

Зачувши предків клич, у стихлий гул,
пішов на клич, та сумніви йшли з тилу,
вантаж думок увись мене тягнув,
та крила плоті в діл несли, в могилу.

У сплав слабкий мене спаяли дні,
застигши ледь, він розповзався доста.
Я кров пролив, як всі, і як вони
я не зумів відмовитись від помсти.

Мій злет супроти смерті - то провал.
Офеліє! Я не приймаю тліну.
Та я себе убивством порівняв
з тим, з ким я поруч ліг у землю зимну.

Я Гамлет, я насильство зневажав,
на данську наплював я на корону, -
та їм в очах - за трон я пельку рвав
і убивав суперника по трону.

Та геніальний сплеск - як марень світ.
В пологах - смерті вічне прозирання.
А ми підступний ставимо одвіт,
шукаючи потрібного питання.