Коли вода всесвітнього потопу
Вернула знов туди, звідкіль прийшла,
Із піни хвиль і ледь жива потрохи
Кохання тихо вибрела душа,
І розчинилася в повітрі, поки
Не вгамувався грізний бурі шал.

І диваки ще є такі між нас -
Цю суміш п’ють, в якій живе вона.
Ні нагород за те, ані покари
Не ждуть, а просто западають в сон,
І раптом потрапляють в унісон,
І снять удвох, удвох коханням марять...

Ген за обрій цьому почуттю
Вдаль пливти, неначе кораблю,
Ніж спізнаєш: подиху й життю
Знак «дорівнює» до «я люблю!»

Без ліку буде подорожей дальніх,
Кохання - це великий материк!
І лицарям своїм воно безжально
Накаже тамувати стогін, крик,
Розлук долати обшири безкрайні -
Без супокою й сну спочинок зник...

Не збочать із путі шаленці вже,
Не завелика будь-яка із жертв.
А треба - і життям би ризикнули,
Аби не розірвати й зберегти
Міст чарівний, невидимий, крихкий,
Який між них кохання натягнуло...

Вітер свіжий обраних збивав,
І п’янив, і з мертвих воскрешав,
Бо якщо ніколи не кохав,
Ти не дихав і не жив, на жаль!

Лиш ті, що захлиснулися коханням,
Нас не почують, хоч щосили клич.
Базіки рахували їхні рани,
Вони ж платили кров’ю й полягли.
Свічки палали і у путь останню
Кохані, що загинули, пішли...

Так дивовижно в такт і в унісон
Співають душі в квітах їх разом.
У подих злитися на вічність тихо,
Зустрітися зітханнями - вуст сон -
На перехрестях Всесвіту, між сонць,
Щоб на ламких мостах минати лихо...

Я степи коханим застелю,
Снять чи ні, хай їх пісні пливуть!
Дихаю - а отже, я люблю!
Я люблю - а отже, я живу!