Сміюся ридма в дзеркало криве,
мене, мабуть, вже вкотре розіграли:
ніс, як гачок, лице - таке смішне,
як у Венеції, на карнавалі!

Що діяти мені - чимдуж втекти,
чи дурня клеїти разом із ними?
Я сподіваюся під масками знайти
людські обличчя, а не серафимів...

Всі в масках, і в перуках, як один:
казок герої і літератури,
сусід мій зліва - Арлекін сумний,
а другий - кат, і кожен третій - дурень.

Регочу я, мене на частки рвуть,
у танці неспокійно мені з ними:
а може маска ката - його суть
і він її навряд чи коли скине?!

А раптом Арлекін навік сумним
залишить образ свій печальний,
а блазень вигляд свій дурний
так і не змінить на нормальний...

Навколо мене звужують кільце -
схопили міцно, в танець приєднали:
на жаль, моє засмучене лице
за справжню маску блазні ті сприймали...

Петарди, конфетті! Та все не так -
мені всі маски хором дорікають,
кричать, танцюю знову я не в такт,
На їхні ноги часто наступаю.

Веселі маски зляться, й навпаки
сміються з мене інші маски в злобі,
за масками ховають залюбки
свої обличчя у людській подобі.

 
 
 
 

Секрет тих масок все-таки пізнав,
упевнений, аналіз мій правдивий,
байдужість масок, звірів злий оскал -
це захист від образ несправедливих.