Я тільки трошки поясню в віршу -
На все я не маю повноважень...
Я був зачатий, як треба, у гріху -
В поту й нервах перших шлюбних вражень.

Я знав, що відриваюсь від землі, -
Чим вище, тим жорсткіше й суворе
Я йшов спокійно й прямо в королі
І вів себе принц-наступником по крові.

Я знав - все буде так, як я хочу,
Я ріс без втрат та покарань,
Мої друзі по школі і мечу
Служили мені, як їх батьки - короні.

Не думав я над тим, що промовляв,
І легко викидав слова на вітер -
Мені вірили і так, я ж ватажкував,
Всі високого стану діти.

Лякались нас, як нічних остерегачів,
Як віспою, хворів час нами.
Я спав на шкурах, м’ясо їв з мечів
І злого коня мучив стременами.

Я знав - мені буде сказано: «Царюй!» -
Знак на лобі мені доля випалила ще з родів
І я п’янів серед карбованих зброй і збруй,
Але й терпів - насилля книг та слів.

Я посміхатись міг одними лиш вустами,
А тайний погляд, коли він злий й їдкий,
Вмів приховувати, бо вихований блазнями, -
Блазень тепер мертвий: «Амінь!» Їорик!..

Але відказався я від, що почалась, дільби
Нагород, добутків, слави, привілеїв:
Раптом стало жаль мені мертвого слуги,
Я вже об’їжджав зелену парость своїх країв..

Я забув мисливський той азарт,
Зненавидів й борзих, й гончих,
Я від підранка гнав коня назад
І гарапником бив загонщиків й ловчих.

Я бачив - наші ігри з кожним днем
Все більше були похожі на безчинства, -
В проточних водах по ночам, тишком
Я відмивався від денного свинства.

Я прозрівав, але й дурнішав з кожним днем,
Я проґавив домашні всі інтриги.
Не сподобив мені вік, і люди в нім
Не подобались, - і я закопався у книги.

Мій мозок, до знань жадібний, як павук,
Все розумів: живе й неживе, -
Але пуття немає ні від думок, ні від наук,
Коли скрізь по ним проявляється брехливе.

З друзями дитинства розірвалися пута,
Нитка Аріадни виявилась схемою.
Я бився над словами «бути чи не бути»,
Як над незбагненою досі дилемою.

Але ж - вічно, вічно плеще море бід, -
В нього ми стріли метаємо - просо в сита,
Відсіваючи примарну відповідь
Від мудрованого запита.

Поклик предків, що чуєш серед стишених гудів,
Пішов на поклик, сумніви крадуться з тилу,
Вантаж тяжких дум - наверх мене вів,
А крила плоті вниз тягнули, у могилу.

В крихкий сплав мене спаяли дні -
Ледь загуснув, вінпочав розповзатись.
Я пролив кров, як всі, - і, як вони,
Я не зумів від помсти відказатись.

А мій підйом преді смертю - є прірва.
Офелія! Я в житті своєму тління не терплю.
Але я себе вбивством зрівняв
З тими, з ким я ліг в одну і ту же землю.

Я - Гамлет, я насилля зневажав,
Я наплював на датську ту корону, -
Але в їх очах - за трон я горлянку рвав
Й вбивав суперника по трону.

Але ж геніальний сплеск - подібний маячні,
З родів вже смерть поглядає навмання.
А ми все видаємо капосні відповіді
І не находимо потрібного питання.