Коли Потопу вир несамовитий
Знов повернувся в лоно берегів,
Із пінної холодної блакиті
Любов постала, попри Божий гнів,
Щоб до пори розтанути в повітрі,
Ну, а порі тій - тисяча віків.

І диваки - бо, хто ж іще, крім них -
На повні груди роблять перший вдих.
І не чекають од чи покарання -
Вдихають дивну суміш просто так
Та, мимоволі, потрапляють в такт
З таким же збитим подихом кохання...

Почуттям, неначе кораблю,
Довго залишатись на плаву,
Доки зрозумієш, що «люблю» -
Рівнозначне «дихаю» й «живу»!

Багато буде мандрів та страждання,
Кохання - некероване стерно!
І лицарям своїм випробування
Давно вже заготовило воно,
Це - відстані, розлуки та чекання,
Безсонні ночі й сліз гірке вино...

Та не звернути тих, хто буде йти,
Спаливши за собою всі мости.
На кін - будь-що, своє життя поклали,
Щоб не порвати, щоб оберегти
Ту нитку вірності, кохання й чистоти,
Яку колись між ними пов’язали...

Свіжий вітер обраних п’янив,
З ніг збивав, із мертвих підіймав,
Значить, ти не дихав і не жив,
Якщо ти ніколи не кохав!

Та багатьом, сп’янілим від любові,
Росу вже не збирати на зорі...
Рахунок їм - густі потоки крові,
Рахують - пустобріхи й пліткарі.
А ми одягнем їм вінки тернові
Й запалимо свічки на вівтарі...

Й судилось голосам зливатись в такт
І душам спочивати на квітках.
Вдихати вічність в подиху єдинім
Й зустрітися з зітханням на вустах
На хистких дошках, на крихких мостах,
В перетинах доріг світотворіння...

Я поля закоханим стелю,
Хай співають в сні та наяву!
Дихаю - і, значить, я люблю!
Я люблю - і, значить, я живу!