Вздовж обриву, понад прірвою та по самому краю
Я коней своїх нагайкою стьобаю - поганяю.
Щось повітрю мені мало - вітер п’ю, туман ковтаю,
Згубну радість чує серце: пропадаю! Пропадаю!

Не летіть стрілою, коні, трохи повільніше!
Ви тугий забувайте батіг!
Але щось коні вередливі - розігналися вже,
Я дожити не встиг, доспівать хоч би зміг...

Напуваю коней, доспіваю пісень,
Біля прірви - ось тут, мить побуду лишень...

Згину я, мене, пір’їнку, буревій змете з долоні
Та в санях по снігу чвалом знов потягнуть мене зранку.
Ви на крочок неквапливий перейдіть, благаю, коні!
Розтягніть мій шлях хоч трохи до останнього пристанку!

Стрімголов не мчитесь, коні, трохи повільніше!
Хай не клацають пліть та батіг!
Але щось коні вередливі - розігналися вже,
Я дожити не встиг, доспівать хоч би зміг...

Напуваю коней, доспіваю пісень,
Біля прірви - ось тут, мить побуду лишень...

Встигли ми до Бога в гості, бо ж запізнень не буває;
Чому презлими голосами мені там янголи співають?
Або може це дзвіночок затремтів, ридає гидко?
Або я кричу коням, щоб не гналися вони швидко?

Не летіть шалено, коні, трохи повільніше -
Вас благаю, рябить вже в очах!
Але щось коні вередливі та розбіглися вже,
Хоч дожити не встиг, доспівати хоча б...

Напуваю коней, доспіваю пісень,
Біля прірви - ось тут, мить побуду лишень...