Коли вода всесвітнього потопу
У межі берегів сягнула знов,
Із піни відійшовшого потоку
На берег тихо вибралась Любов.
В повітрі розчинилася до строку,
А строку було сорок сороків.

І диваки іще такії є,
Чия душа лиш суміш тую п’є
Ні нагород за це, ні покарання.
Вважаючи, що дихати - лиш так,
Вони зненацька попадають в такт
Такого ж подиху нерівного бажання.

Почуттю ж-бо, ніби кораблю,
Довго залишатись на плаву.
Перш ніж упізнати, що «люблю» -
Все одно, що «дихаю», «живу».

І вдосталь буде мандрів і блукання -
Країна почуттів завжди одна.
І лицарів своїх для спонукання
Прискіпливо допитує вона.
З них відстаней, розлуки зажадає,
Позбавить сну і спокій забере.

Та все ж безумців вже не повернуть -
Платить готові за скорботний путь
Не іншим чим - життям би ризикнули,
Щоб зберегти тоненький мотузок,
Невидимий і дивний той зв’язок,
Який між ними щойно протягнули.

Сніг і вітер обраних п’янив,
Збив із ніг, із мертвих воскресив.
Бо якщо ніколи не любив,
Значить - ти не дихав и не жив

Багато з них захлинулось коханням,
Не докричишся, скільки не кричи,
І не веди рахунку закиданням,
Він з кров’ю змішаний - ти ліпше помовчи.
Та ми свічки поставим в узголів’ї
Тим, що тягар любові не знесли.

Їх голосам завжди зливатись в такт,
А душам мандрувати у квітках
Їм дихать вічністю в один загальний подих,
Зустрітися з зітханням на устах
На переправах і вузеньких сходах,
На перехресті всесвіту в віках.

Я поля закоханим стелю -
Хай співають в сні і наяву
Якщо дихаю, це значить - я люблю.
Я люблю, а значить - я живу.