Між воєнних трофеїв прадавніх бійців,
шепітких молитов і книжкових полиць
підростали хлоп’ята спокійних часів
у стражданнях від власних пекучих дрібниць.

Хлопчакам завжди тісно
в бутті дітлахів,
Тож ми бились за місце
в житті до синців.

Нас матусі картали
й латали дірки,
ми ж запоєм ковтали
цілющі книжки.

Облипало волосся спітнілі лоби
і щемило в душі від римованих фраз,
І п’янив наші голови дух боротьби.
що з пожовклих сторінок здіймався до нас.

І кусаючи губи,
ми прагли збагнуть,
уявити, відчути
незнану війну,

непорушність наказу,
і сенс рубежів,
шал атаки і брязкіт
свячених ножів.

І з минулим звіряючи долю свою,
грали ми у повстанців, борців, вояків,
і на ролі негідників, зрадників, юд
призначали найгірших своїх ворогів.

Ми збирались невпинно
крізь бурі пройти,
і кохання єдине
повік зберегти.

Не в злобі, а в любові
прямуючи в бій,
роль героя завжди
залишали собі.

Та дитинство завжди добігає кінця,
і раптово здригнешся від болю навкруг.
Чи розтиснеш байдужі долоні мерця,
меч батьківський приймаючи з теплих ще рук?

Чи готовий вдягти
завеликий шолом,
відгукнутись на виклик
до битви зі злом?

Зрозуміти, хто ти -
боягуз чи борець,
Проти кривди всієї
піднявшись на герць.

І коли передсмертно застогне твій друг,
і від першої втрати назчуєш себе,
і коли білий світ почорніє навкруг
через те, що убито його - не тебе,

ти збагнеш, що побачив,
знайшов, і зборов:
вишкир смерті у кожнім
з чужих заборол,

Роздивився його
і впритул, і в приціл
а позаду лиш кров,
вороння, і мерці.

Якщо путь торував ти батьківським мечем,
Піт і кров проливав ти і сльози ковтав,
якщо в смертнім бою зрозумів суть речей -
значить справжні книжки ти в дитинстві читав.

Якщо м’яса з ножа
ти ні раз не вкусив,
і пихате обличчя
мов орден носив,

а в двобої за правду
повік не ставав -
ти даремно свій вік
на землі змарнував.