В Індії жили-були
з сиво́ї давнини
Дикі попелясті
велетні-слони,

Що пралісом тинялися стежками,
І одинак був білий між слонами.

Тиха вдача, добрі очі – цей шляхетний слон,
Вишуканих норову і масті,
Був, звичайно, як ворона біла між ворон
Сам ясний, а решта всі – мишасті.

І володар Індії,
людина видатна,
Мені на знак пошани
дарував слона.

«Пощо цей слон?» – спитав я чужовіра,
А він сказав: «Слон має серце щире...»

Як утнув слон реверанс, навзаєм я вклонивсь,
Говорив з ним тихо та поштиво,
Бо цей слон, коли я вже пильніше придививсь,
Був слониха біла та вразлива.

Мав чудовий вигляд я,
верхи на слоні,
Мандрував я Індією,
як в казковім сні.

І де б ми разом не поневірялись,
Нам затісно ніколи не здавалось.

Тож, бувало, йшли співати ми під чийсь балкон –
Пані ледве з вікон не скакали...
Маю вам сазати, що цей білий слон
Музикально був на диво здалий.

Мапу світу бачили
ви напевно вже,
Знаєте, що в Індії
також річка є.

Ми соком манго зі слоном живились
І в гущавині Гангу загубились.

І гайсав я вздовж ріки, забувши їжу й сон,
І без вороття здоров’я втратив...
Та почув я зрештою: «Твій білий слон
В нетрях цих на білий гурт натрапив...»

Довго кривду й розпач я
у серці тамував,
Та володар Індії
знов слона прислав.

Різьблена кістка, – ось тобі і маєш!
Тепер ти, слон, ціпок мій прикрашаєш.

Кажуть, мати сім слонів – то добрий смак і тон.
В шафі, як знаряддя від напасті...
Ходить білим світом в білім гурті білий слон –
Хай живе, і цим приносить щастя!