Так було, я кохав і страждав,
Лиш одну її в мріях плекав.
Я її бачив потай вві сні -
Амазонку на білім коні.

Звів нанівець всю мудрість книг нудних,
Але вуста її слідів торкались марно.
Що було з вами, королево снів моїх,
Що з вами сталось, щастя ви моє примарне.

Наші душі - купеля весни,
Були голови наші в огні.
І печалі, і біль вдалині,
Тільки радістю сповнені дні.

Ну а тепер, хоч саван розкроїть,
Сміюсь крізь сльози я, ридаючи відверто,
Так крига Вічності скувала кров її
Від страху вижити і від чекання смерті.

Зрозумів - не співати пісень,
Ні вночі снів не бачить, ні вдень.
Не тяглись з нею нитки брехні,
З нею марива тільки одні.

Палю я рештки від святкового вбрання,
Розірву струни, вивільняючись з дурману.
Раби надій примарних вільні серед дня,
Без жертви згинуть ідоли омани.