Ось принишклий дім
вітром хилиться.
Темні вікна в нім
мертво дивляться.

Понад яром став -
видно ще здаля,
Тільки ворота
розкрива на шлях.

Хоч стомився до скону, розпріг я коней.
Може є хтось з людей, і поможуть вони?
Та нікого. Лиш тінь промайнула з сіней,
Звузив коло шуліка, ширяючи вниз.

На поріг ступив -
наче б то корчма.
Чи живе, чи спить?
Хазяїв нема.

Подорожнім зиск -
вберегти кістки.
Навкіс образи,
сірі рушники.

І точилась розмова тривожна й чужа,
Хтось гармоніку рвав, роздираючи міх.
Під столом тьмяно зблиснуло лезо ножа,
А в повітрі стояв божевільності сміх.

„Розкажіть мені,
що за дім такий
Потонув в пітьмі,
мов барак чумний?

Як так можна жити,
який це лад,
Щоб вогонь згасити
святих лампад?

Душі замкнені. Навстіж оселя стоїть.
Де хазяїн? Його б пригостить до пуття.”
Мені кажуть: „Були довгі мандри твої.
Ти забув і людей, і їх звичне життя.

Сморід скислих душ
вкрив корости шар.
На яку біду
нам майно лишать?

Живемо сповна,
і дають нам в борг
Келишок вина,
бійку та зашморг.”

„Я з конями лишив вовчу зграю позад,
До останку всі сили в дорозі віддав,
Щоби місце знайти, де в святих образах
Замість стогону - спів і де рівна хода.”

„Де ж місця такі,
в нас не чувані?” -
В злість навпошепки
губи стулені -

„Так велось в віках,
а не рік чи два.
В храмових стежках
поросла трава.”

І з кіптяви, де криво ікони стоять,
Я, на відчай душі, гнав світ за очі в путь,
Куди коні несли. Може в інших краях
Люди стрінуть мене, що як люди живуть.

Скільки літ за тим
плином сплинуло,
В них кидало мене -
не докинуло.

Тільки пісню жаль.
Розпочав таки.
„Очі чорнії...
Білі скатерки...”