Мені доля - до краю межі, до хреста.
Сперечатись до хрипу? (за ним - німота),
Вмовляти, аж піну пускати із рота,
Що не те зовсім це, не той і не та!...
Що брешуть крамарі про помилки Христа,
Що - поки що в землі не влежалась плита, -
Триста літ під татарами - доля ще та:
Трьохсотлітня мука і бідність людська.
Що під властью татар Іван Калита,
І що був не один, хто один проти ста,
Й намірів добрих, марність, суєтність в бунтах.
«Пугачовщина», кров і знов бідність людська.
Незрозуміла хай поки думка моя, -
Повторю ще й в образі кумедіянта, -
Все ж не стоїть предмет, та і тема не та:
Суєта всіх суєт - все рівно суєта.

Випить чашу не встигну все ж, коли біжу,
Навіть, якщо і розіл’ю, теж не зможу:
Чи плюснути в морду наглому ворогу?
Не брешу, не кривляюсь, все ж не зможу!
На кружляючому і гладкому кругу,
Рівновагу тримаю, кривлюся в дугу.
Що ж робити з чашею - Розбить? Не зможу
Потерплю і достойного підстережу.
Передам - й не потрібно триматись в кругу,
І в непроглядній тьмі чашу довірю другу
І у неясну, безпросвітну ніч втечу!
Чи він зміг її випить, взнати не зможу.
Я з, зішедшими з круга, пасусь на лугу.
Я про чашу невипиту тут - ні гу-гу.
Не скажу нікому, при собі збережу.
А скажи, і затопчуть мене на лугу.

Я, аж до рвоти за вас, хлопці, клопочу -
Може колись ще і хтось поставить свічу
За оголений нерв, на якому кричу
Й веселий манер, на якому шуткую.
І якщо обіцяють золоту парчу
Чи грозять напустити порчу - не хочу:
На ослабленнім нерві я не зазвучу,
Я вже свій підтяну, підновлю, підгвинчу.
Краще я загуляю, зап’ю, заторчу,
Вночі все що кропаю, в чаду розтопчу.
Краще голову пісні своїй відкручу,
Ніж пилом в променях ковзати захочу.

Якщо випити чашу - все ж доля моя,
Якщо музика й пісня не дуже шумна,
Якщо ж докажу, з піною в роті, - хто я -
Я піду і скажу, що не все суєта!