Коли вода Всесвітнього потопу
В кордони берегів вернулась знов,
З піни відступаючого потоку
На берег тихо вибралась Любов -
Й в повітрі розчинилася до строку,
А строку було сорок сороків.

І диваки - такі іще тут є -
Кожен суміш цю грудьми вдихає.
Й не жде ні нагород, ні покарання,
І думає, що дихає за так.
Вони раптово попадають в такт
Такого теж нерівного дихання.

Тільки почуття, мов кораблю,
Має залишатись на плаву,
Раніш, ніж взнати, що я люблю
Те, чим дихаю або живу!

Поїздок буде вдосталь й мандрувань,
Любові край - великий край!
Від рицарів своїх - випробувань
Завзятіше стане питать вві сні.
Вимагатиме розлук й нових змагань,
Лишить спокою, дозвілля і сну...

Але безумців цим не зупинить,
Вони згодні уже і заплатить
Любу ціну, й життям би ризикнули,
Щоби не дать порвать, щоб зберегти
Невидиму казкову нить,
Яку між ними протягнули.

Вітер свіжий вибранних п’янив,
З ніг збивав і мертвих воскрешав,
Тому що, якщо ти не любив,
Значить, і не жив, і не дихав!

Але багатьох захлинувшихся любов’ю
Не докричишся, скільки не зови...
Рахунок їм ведуть чутки і марнослів’я,
Рахунок цей замішаний на крові.
А ми поставим свічі до узголів’я
Пропавшим від дивної любові...

Їх голосам дано зливатись в такт,
Душам їх дано гуляти в квітах.
І Вічністю жити в одне дихання,
І стрітись з подихом на вустах
На крихких переправах і мостах,
На вузьких розпуттях світостворення...

Я поля закоханним постелю,
Співають хай у сні й наяву.
Я дихаю - значить, я люблю!
Я люблю - і значить, я живу!