Ми спимо, працюємо, їмо, -
А Світ стоїть за оцих Васях.
Так, він в трьох лицях був єдин -
Добродій і громадянин,
Й раб сам собі - в трьох іпостасях.

Ні холоду ще, ні крижин,
Тепла земля, красна калина.
А в землю ліг іще один
На Новодівочім мужчина...

Мабуть, таки прикмет не знав, -
Це люд святковий пустословить.
Смерть тих із нас всіх раньше ловить,
Хто вже навмисно помирав.

Як так, Макарич, - не спіши,
Спусти кольки, послаб зажими,
Перезніми, перепиши,
Переграй, але лишись живим.

Та в сльози мужиків вганяя,
Пулю він в животі поніс,
Припав до землі, немов пес...
А рядом кущ калини ріс -
Чудо-калина красна така.

Самих кращих смерть намічає -
Й висмикує по одному.
Такий, наш брат, пішов у тьму -
Не буйствує і не сумує.

Простий і складний був майстер
Зоображення і слова.
Друзів любив, жінку, дітей,
Кіно і графа Льва Толстого.

А був би «Разін» у той рік...
Натура де? Онєга? Нарич?
Всі - пічки-лавочкі, Макарич -
Такий твій хлопець не живе!

Білі стовбури беріз ти
Пестив у кіношній гучній рані.
А взяв й помер насправді
Рішучіше, ніж на екрані.

Після дочасної затримки
Рок процідив через губу:
«Знять зі скуластого табу -
За те, що бачив він в гробу
Всі паніхіди і поминки.

З великою душею в тілі
Й з тягарем важким на горбу,
Щоб не випробував судьбу, -
Вранці взять тепленьким в постелі!»

І після незмінної бані,
Чистий перед Богом, тверезий,
Взяв і помер насправді -
Рішучіше, ніж на екрані.

Гроб в могилу опускаючи
Між «новодєвічих» беріз,
Ми вили, друга відпускаючи
Без часу й краю загуляти.
А поруч кущ бузочка ріс -
Осінній, голий, мов розп’ятий.