Я поясню все, напишу в віршу,
На все не мають права мої очі...
Зачатий був, як треба, у гріху, -
У поту і нервах шлюбної ночі.

Я знав: відриваючись від землі -
Чим вище ми, тим жорстокіш і суворіш
Я ішов спокійно у королі
Й вів себе наслідним принцем по крові.

Знав - все буде так, як я захочу.
Я не був ні в програші, а ні збитках.
Дружки мої по школі і мечу
Мені служили, як короні, їх батьки.

Не думав я над тим, що говорю,
І з легкістю слова кидав на вітер -
Мені й так вірили, як главарю,
Усі високопоставлені діти.

Нас боялася нічна сторожа,
Болів, немов віспою, той час нами.
Я спав на кожах, м’ясо їв з ножа,
Й злу конячину мучив вуздечками.

Я знав, що буде сказано: «Царюй!»
Клеймо на лоб доля зразу всмалила,
І я пянів поміж чеканних збруй,
Терплячим був до слів й книжок засилля.

Я посміхатися міг лише ротом,
Таємний погляд, коли гіркий він й злий,
Вмів таїти, вихований шутом.
Вже шут мертвий. «Амінь! Бідолага! Йорік!»

Та я відмовився від поділу
Відзнак, здобичі, слави, привілеїв.
Мені враз стало жаль мертвого джуру -
Я об’їзжав порослі зеленії.

Мисливський весь я позабув азарт,
Зненавидів єством всім хортів й гончих.
Я від піранків гнав коня назад,
Бив батогом загінщиків і ловчих.

Я бачив - наші гульки з кожним днем
Походили все більше на безчинства.
В проточних водах по ночам, тайком,
Я відмивався від денного свинства.

Я прозрівав, дурнішав з кожним днем,
Прогавлював домашнії інтриги.
Не подобався цей вік і люди в нім
Не пасують. І я зарився в книги.

Мозок жадний до знання, як паук,
Все осягав: недвижимість і рухомість.
Глузду ж нема від думок і наук,
Де б не знайшлось спростування - нема місць

З друзями дитинства втрачена нить,
Нить Аріадни здалася схемою,
Я бився над питанням «Бути, чи не жить?»
Як над нерозвязною дилемою.

Все ж, вічно гонить хвилі море бід.
Кидаєм стріли в нього - в сито просо,
Відсіявши примарну відповідь,
На химерне питання дивлюсь скоса

Зов предків почув крізь затихший гул,
Пішов на зов - сумніви крались з тилу,
Тягар важких дум вверх мене тягнув,
А крила плоті внизтягли в могилу.

В сплав неміцний мене спаяли дні -
Ледь захолов, почав він розповзатись.
Пролив я кров, як всі, і - як вони,
Я не зумів від помсти відказатись.

А мій підйом над смертю - мій провал.
Офелія! Я тління не сприймаю.
Але себе я вбивством підрівняв
З тим, із ким я ліг в одну і ту ж землю.

Я Гамлет, я насильство презирав,
Я наплював на Датськую корону.
Та в їх очах - за трон я пельку рвав
І убивав суперника по трону.

Сплеск геніальний схожий на бредню,
Смерть косо дивиться й в мить народження.
А ми ставим відповідь каверзну
І не знаходим потрібне питання.