Ой, де я був вчора - не знайду, хоч убий!
Лиш затямив, що стіни з обоями,
Тямлю - Клавка була, і подруга при ній, -
Цілувався на кухні з обоїми.

А на ранок я встав -
Всі давай говорить,
Що хазяйку сварив,
Всіх хотів залякать,

Наче голим скакав,
Пісні наче кричав,
А батько, говорив,
Він в мене - генерал!

А потім рвав сорочку й бив себе в груди,
Говорив, що всі мене вже продали,
Казали - й гостям не давав продихнути,
Діставав їх блатними аккордами.

А потім кінчив пить -
Через те, що втомивсь, -
Почав на пол кидать
Благородний кришталь,

Лив на стіни вино,
А кофейний сервіз
Я, відкривши вікно,
Взяв і викинув вниз.

Ніхто не міг мені, навіть, й слова сказать.
Але потім потроху отямились, -
Навалились гуртом, стали руки вязать,
А потім вже всі позабавились.

Хто плював у лице,
Хто горілку лив в рот,
А якийсь танцівник
Бив ногами в живіт.

А молода вдова
Вірна мужу біла, -
Бо ми ж поруч живем, -
Пожаліла мене.

І бліднів я на кухні розбитим лицем,
Робив вигляд, що йду на поп’ятну,
«Розвяжіть, - кричав, - так і справі кінець!»
Розвязали, але вилки сховали.

Тут взагалі почалось -
Не опишеш в словах -
І звідки лиш взялось
Стільки сили в руках! -

Я, мов ранений звір,
Під кінець учудив:
Вибив вікна й двері,
І балкон завалив!

Ой, де був я вчора - не знайду й вдень з вогнем!
Лиш затямив, що стіни з обоями -
І лишилось лице - і побої на нім.
Ну, куди тепер вийти з побоями!

...Якщо правда все це -
Хоч на третину, -
Лишається одне:
Лиш лягти й померти!

Добре, що хоч вдова
Все змогла пережить,
Пажаліла мене -
Й взяла до себе жить.