Коли-небудь я вмру - ми завжди коли-небудь вмираєм, -
Угадати би як, щоб не сам - щоби в спину ножем:
Адже вбитих щадять, і відспівують й балують раєм, -
Про живих не скажу, та покійників ми бережем.

У багнюку лицем упаду, вбік покочусь красиво -
І візьметься душа на украдених шкапах в галоп,
В дивних райських садах наберу яблук повну корзину...
Жаль сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Прискакали - дивлюсь - щось постало не райського лику:
Неродючий пустир і суцільне ніщо - безпросвіт.
І посеред нічого ворота здіймалися литі,
І великий етап на ворота дививсь край воріт.

Як зарже корінний! Втихомирив його ніжним словом,
Реп’яхи із мачул ледве видер і гриву заплів.
Чомсь так довго вовтузивсь з засувом старий сивочолий,
Покректав і пішов, а відкрити засув не зумів.

Величезний етап з уст не видав мінорного тону,
Лиш навпочіпки із занімілих колін пересів.
Тут малина-братва оглушила “малиновим дзвоном”,
Все вернулось на круг й Розіп’ятий над кругом висів.

І Апостол-старий (над сторожею він комісарив)
Він покликав когось й відчиняти затіялись ті.
Хтось з них палицею, піднатужившись, в рейку ударив
І в прекрасну оту благодать зразу кинулись всі.

Я старого впізнав по сльозах на щоках його в’ялих:
Цей старий - це Петро. Він апостол, а я остолоп.
Ось і пишні сади, в яких безліч морожених яблук.
Та сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Всім нам блага подай, чи багато витребував я благ?!
Щоби друзі були і дружина, щоб впала на гроб,
Ну, а я накраду для усіх них безсім’яних яблук...
Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

В онімілих руках свічки плавились як в канделябрах,
А тим часом конячок я знову пустив у галоп.
Я набрав, я натряс отих самих безсім’яних яблук
І застрелений був за оце я без промаху в лоб.

 
 
 
 

Із примерзлих і згубних цих місць, не тамуючи шалу,
Коней геть я погнав батогом і ударом стремен.
Вздовж обвалу крутого над прірвою пазуху яблук
Я тобі привезу - ти і з раю чекала мене!