Ой, де вчора я був, не знайду, хоч убий.
Пам’ятаю, що стіни шпалерами.
Клавка - точно була, й товаришка при ній,
Цілувався я з ними, мегерами.

Вранці хтось говорив,
що лякав всіх, і що
господиню сварив
І робив казна-що.

Голодранцем стрибав,
матюкав і горлав,
Ну, а батько, казав,
все одно генерал.

І сорочку порвав, себе в груди лупив,
Та й казав, що мене усі продали.
Кажуть, спокою вже не давав, і добив
всіх присутніх блатними акордами.

Потім скінчив бухати -
втомився, на жаль,
став в підлогу кидати
шляхетний кришталь.

Лив на стіни вино,
а з під кави сервіз,
Розпахнувши вікно,
взяв і викинув вниз.

Всі мовчали, бо їх охопив лютий жах,
але потім собою пишалися:
Зав’язали разом по руках и ногах,
І тоді під кінець повтішалися.

Хтось в обличчя плював,
хтось лив в рот первака,
танцюрист танцював
на мені «гопака».

Та вдовиця, як раз
пригадавши одне -
живемо тільки раз -
вшанувала мене.

Й полотнів я на кухні з розбитим лицем,
Зробив вигляд, що став відступатися.
- Розв’яжить, люді добрі, та й справа з кінцем!
Розв’язали, але поховалися.

І тоді почалось -
що не скажеш в словах,
звідкіля удалось
стільки сили в руках!

Розлютився в момент,
як скажений бізон,
розтрощив двері вщерть,
вікна, стіл і балкон.

Ой, де вчора я був, вже не знайдеш кінців,
Пам’ятаю, що стіни шпалерами.
Залишилось лице, а на ньому синці,
оце ж біс так попутал з холерами!

Може, правда воно,
Ну а може - і ні.
Залишилось одне -
Поховання в труні.

Та вдова майже все
пережити змогла,
Пожаліла мене
І до себе взяла.