Коли вода всесвітнього потопу
Влилась назад у лоно берегів,
Аж раптом з піни вщухлого потоку
Кохання тихо вийшло - диво з див, -
В повітрі розчинилося до віку,
Тоді було без ліку тих віків.

І диваки - ще є такі смішні, -
На повні груди дихають вони.
Винагород не ждуть і покарання,
Гадаючи, що все це просто так,
Вони раптово відчувають такт
Прихованого в подиху бажання.

Почуттєві ж, наче кораблю,
Довго залишатись на плаву,
Перш, ніж ти збагнеш, що «я люблю» -
Те саме, що «дихаю» й «живу!»

Поневірянь і мандрів буде вдосталь,
Бо край Кохання - то великий край!
І бути його лицарем не просто,
А став - суворій долі все віддай.
Вона розлучень зажадає гостро,
Позбавить спокою - а ти не нарікай...

Але нема безумцям вороття,
Бо ладні без вагань і каяття
Будь-що - навіть себе самих - віддати,
Щоб не урвалась нитка золота,
Яка стає дорожча за життя,
Коли два серця нею поєднати...

Свіжий вітер обраних п’янив,
З ніг збивав, із мертвих підіймав,
Бо якщо ніколи не любив -
То й не дихав, і життя не знав!

Багато хто не чує, що десь кличуть,
Кохання їх поглинуло немов.
Їх поголоски пустослівні лічать,
Але з лічбою змішана і кров.
Ми в головах поставимо тим свічі,
Хто згинув за небачену любов.

Судилось їхнім злитись голосам,
Блукати в цвіті душам сам на сам.
Вдихати вічність подихом єдиним
І стрітися з зітханням на вустах
На переправах і хитких мостах,
На перехрестях сутінок і днини.

Я поля закоханим стелю,
Щоб у сні співали й наяву!
Дихаю - це значить, я люблю!
Я люблю - це значить, я живу!