Крутояром, понад прірвою, по самому по краю...
Коней я своїх, нагайкою, стьобаю - поганяю.
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю.
Чую в згубному запалі - пропадаю! Пропадаю!

Не біжіть так швидко, коні! Коні, не біжіть!
Без прави́л, батога, без доріг.
Вередливі роки-коні - не шкодують ніг.
Я і жив - як умів. І співав - як умів.

Коней я розпряжу. Ще вірша напишу.
Зупинюсь перед тим, як ступить на межу...

Згину я - немов пір’їнку, буревій змете з долоні.
Повезуть мене галопом по засніженому ранні.
На алюр, не дуже швидкий, перейдіть слухняно коні,
Не на зовсім, та продовжте шлях в притулок мій останній.

Не біжіть так швидко, коні! Коні, не біжіть!
Без прави́л, батога, без доріг.
Вередливі роки-коні - не шкодують ніг.
А я жити хотів. І співати хотів.

Коней я розпряжу. Ще вірша напишу.
Зупинюсь перед тим, як ступить на межу...

На гостини встигнем Божі - тут запізнень не буває.
Тільки ангельські, чомусь, нам гнівом голоси співають?!
Чи то може, дзвоник-вісник, голосить - залився в плачі?
Чи до коней я кричу, щоб не неслись в шаленім скачі!

Не біжіть так швидко, коні! Коні не біжіть!
Зупиніться, - кричу, - навісні!
Вередливі роки-коні - не шкодують ніг.
Я ж дожити не встиг! Доспівати не встиг!

Коней я розпряжу, ще вірша напишу.
Зупинюсь лиш на мить... і піду за межу...