Напевно, я пропав. Заплющу очі - й бачу.
Напевно, я попав - соромлюсь неспроста:
Мені до неї - зась! Була в Парижі наче,
А вчора я почув про інші вже міста.

Які пісні співав я їй про Північ сиву,
Гадав, що зовсім трохи - й будемо на «ти».
Та даром римував я на нейтральній диво:
Плювати їй тепер на колір квітів тих.

Я знову заспівав - гадав, пройму скоріше, -
Про південь і отого, хто із нею був.
Та що їй ті пісні! Вона була в Парижі,
Їй кілька слів Марсо сказати не забув.

Покинув свій завод, хоч визнаю: без права,
Засів за словники - на совість і на страх,
Та що до того їй! - зустріла вже Варшава.
І вчити мови знов я мчу на всіх парах.

Приїде я скажу на польській: «Прошу пані!
Прийми таким, як є, співати заречусь!»
Та що до мене їй! - вона уже в Ірані,
І тут я зрозумів: дарма за нею мчусь.

Вона ж сьогодні тут - а завтра в Осло. Боже!
Пошився в дурні я, потрапив у біду!
Хто з нею був раніше й хто ще бути може -
Хай спробують вони. Я краще пережду.