Я спитав тебе: «Чого на гору дерлася?
Чого рвалася в бій, мов «миролюбка» та?
Он, як добре з літака видать Говерлу цю!»
Реготнула ти, і з собою - цап!

І миттєво стала свійська ти й гарна з лиця,
Альпіністко моя, скеледрябальниця.
Перший раз із прірви тягнучи мене, як мерця,
Посміхалася ти, скеледрябальниця.

А якось, як в чергову щілину вляпався, -
Ще й хвалив тебе за вечерю все, -
Заробив я два таки недовгі ляпаси,
Та не образився, а тільки щерився.

У, чого така не свійська ти, не гарна з лиця,
Альпіністко моя, скеледрябальниця.
Ті щілини, що обжив я, як колиску маля,
Відшукаєш - і в крик, альпіністко моя.

А надалі, як це в тебе стало модою, -
Чи то відома гора, чи взагалі нова, -
Страхувала ти мене з насолодою,
Альпіністко моя пластилінова.

А чого ж така не свійська ти, не гарна з лиця,
Альпіністко моя, скеледрябальниця.
Кожен раз із прірви тягнучи мене, як мерця,
Ох, і лаялась ти, скеледрябальниця.

За тобою вперто пхався, хоч крута гора,
Ось я вже за крок від очей твоїх,
Зараз влізу і скажу: «Вмикай гальма, стара!»
Тут я вниз шубовсть - та гукнути встиг:

О, яка ж на диво свійська ти, й гарна з лиця,
Альпіністко моя, скеледрябальниця.
Вже мотузка нас єднає, як мам із папами,
Стали двоє ми скеледрябами.