Я спитав: «Навіщо в гори лізеш ти?»
Ти ж - до вершини йшла, на гору лізла в бій.
Із літака Ельбрус бо виглядає наче здорово,
Посміхнулась ти, і я зібравсь мерщій.

З отих часів тобою став уже обласканий я,
Альпіністко моя, скелелазко моя!
І коли зубами з остраху виляскував я,
Лиш всміхалась мені скелелазка моя.

Були потім кляті мною в горах тріщини,
Де вечерю я похвалив не раз,
Ляпас ти дала, і дві затріщини,
А я повторював уже в котрий раз:

«Ох, який тобою став тепер обласканий я,
Альпіністко моя, скелелазко моя!»
Кожний раз, із проваль, що знов відшукував я,
Витягала мене альпіністка моя.

Потім на наступних наших спільних сходженнях
Ти чекала знов моє «Де? Коли? Й Чого?»
Страхувала знов мене ти з насолодженням
Скелелазонька гутаперчева.

Ох, який тобою й досі необласканий я,
Альпіністко моя, скелелазко моя!
Кожен раз з провалля знов мене витягувала -
Перець сипала скелелазка моя.

За тобою ліз я вгору весь знесилений,
Та коли ж от-от міг вже поруч стать
І промовити: «Пора скінчити, милая!» -
Полетів я вниз... Та й почав кричать:

«Як тобою вдосталь вже обласканий я,
Альпіністко моя, скелелазко моя!»
Однією вже мотузкою пов’язані ми,
Стали ми удвох скелелазами.