Та чого ж все не так. Нам біда - не біда:
Синє небо знов над головою,
Той же ліс, те ж повітря, й та ж сама вода...
Як не зміг повернутись він з бою...

Мені не зрозуміть, був правий хто із нас
В суперечках без сну і спокою.
Бракувать мені стало його вже в той же час,
Як не зміг повернутись він з бою...

Мовчазним був невлад, не підспівував в такт,
Говорив нам про інше з тобою.
Не давав мені спать, прокидався не так,
Вчора ж - не повернувся із бою.

Все спустошилось враз, - йдуть лиш чорнії дні,
Бо відчув я, що нас було двоє.
Ніби вітром згасило кострище в мені,
Як не зміг повернутись він з бою.

Нині вирвалась, як із полону, весна,
Говорив з ним, а вийшло - з собою:
«Дай, товариш, курнуть!» - Та лиш тиша луна.
Він не зміг повернутися з бою.

Не залишать нас мертві у нашій біді,
Спокій наш берегти вони вміють.
Віддзеркалює небо тепер, як в воді,
І дерева у лісі синіють.

Місця нам у землянці хватало на двох,
Воювали ж бо ми обидвоє.
Все тепер одному. Та здається мені,
Що залишивсь і я в тому бої.