Коли вода всесвітнього потопу
У межі берегів втулилась знов,
Із піни вже минучого потоку
На берег тихо вибралась Любов.
Й розстанула в повітрі ще до строку,
А строку було - сорок сороков.

І диваки на світі є такі,
Що п’ють нектар цей жадібно з руки.
І не чекають ні нагород, ні покарання,
І думають, що дихають не так,
Вони раптово потрапляють в такт
Такого ж подиха із вечора, та з рання.

Я поля закоханим встелю,
Хай співають увісні, та й наяву,
Дихаю - це значить, що люблю,
Я люблю - це значить, що живу.

Чекають мандри нас й поневіряння,
Любов - країна радісна й сумна.
І лицарям своїм випробування
Складає й призначає лиш вона,
Захоче і розлук, й у даль блукання,
Полишить відпочинку й сну вона.

Шалених тих назад не повернуть,
Вони ж бо згодні навіть заплатить
Будь чим, своїм життям би ризикнули,
Щоб не зірвать, щоб тільки вберегти
Чарівну нитку, щоб вперед іти,
Яку між ними доля протягнула.

Свіжий вітер їм хмільним напоєм став,
З ніг збивав, із мертвих воскрешав,
Бо якщо ніколи не кохав -
Значить, що не жив й не існував.

Усіх, хто захлинувся так любов’ю,
До котрих вже не докричишся ввік,
Рахують їх брехня й базік роптання,
І цей рахунок виписаний з крові.
А ми поставим свічку на прощання
Загиблим від любові, - марний лік.

Їх голоси зливатись можуть в такт,
Їх душі ходять тільки у квітках,
І вічністю навчились разом дихать,
Зустрітися із подихом в вустах
На хитких переправах і мостах,
І перехрестя всесвіту проїхать.

Я поля закоханим встелю,
Хай співають уві сні, та й наяву,
Дихаю - це значить, що люблю,
Я люблю - це значить, що живу.