Всю війну під зав’язку я додому тягнувся,
Був гарячим в боях, воював ділово.
Ну, а він поспішав, і в цей раз не пригнувся,
У війні взад-вперед повернувся, за два роки він ранку цього.

Не чутно його пульсу
ось з цієї весни,
Я пірнав з головою
в довоєнному сні,

І дивлюся, як дурень,
важко дихаю вмить.
Він був кращим, добрішим,
та таланить мені.

Як вареник в сметані, я не жив, Бог те знає,
Не просився у тил я, чи під долі поділ.
Та мовчання жінок знов і знов натякає:
«Як би ти там навіки лишився, може б мій би назад долетів».

Це, повірте, для мене
запитання сумне,
Мені ж теж не солодко,
що лишили мене.

Твердо відповідь вивчив:
«Вибачайте, що сів,
Випадково тоді повернувся,
а він не зумів!»

Він кричав наостанок в літаку, як горів:
«Ти живи, ти дотягнеш!», - цю команду я чув.
Ми літали під богом, біля райських садків,
Трохи вище піднявся, і сів там, ну а я до землі дотягнув.

Стрів пілота засухо
райський аеродром,
Він на черево плюхнув,
не котився цебром.

Він заснув - це назавжди,
він співав - та без слів,
Так от я повернувся,
ну а він - не зумів.

Навкруги і навіки винен я перед тими,
З ким сьогодні зустрітись я за честь би вважав.
Залишитись живими спромоглися не всі ми,
Пам’ять мучить і совість вбиває, зазвичай, хто їх мав.

Скупо, чітко і точно
відраховано час,
Термін, звісно ж, короткий,
як і смуга у нас.

І на ній хтось розбився,
хтось злетів назавжди.
Ну, а я - приземлився,
і призвів до біди.