Якщо «по часнику», то випили ми трошки,
Як перед Богом! Підтвердь, Серьожка,
Якби ж не з тирси гнали всю горілку нашу,
То, щоб будо б нам з п’ятьох пляшок?

Пили ми другу край прилавка в закуточку,
То квіточки були іще, й були листочки.
А потім в скверику, де для дітей грибочки...
Провал надалі. Дійшов «до точки»!

А ще з горла я пив. З утоми, та пив - гідно,
Та був як скло, бо був я «склоподібним».
Та вже тоді, коли в колиску посадили,
Було у кожного уже сімсот на рило.

Однак, ми й третього насильно затягнули,
Та, звісно ж тут, ми певним чином перегнули,
І окуляри ми товаришу розбили,
Бо і портвейн у себе, так би мовить, влили.

Товариш перший нам сказав: «Час розійтися!»
Порадив також, що повинно все скінчиться.
Я розійтися зразу ж у цю мить згодився.
І розійшовся я, і розходився!

Якщо б критикував якогось я небогу,
Так то ні за що! Скажи, Серьога.
А те, що впав, так то усе від втоми,
Кричав не з горя. Вся справа в цьому.

Тепер, будь ласка, пару слів без протоколу.
Чого навчає нас усіх сім’я та школа.
Що скрутить нас життя в барана роги,
То тут ми згодні, скажи, Серьога!

Він, як прокинеться, то неодмінно скаже,
Хай покарає нас життя нещадно наше.
Ви ж відпустіть, то вам же легше буде,
Чого возитися, коли життя засудить?!

Ви не розпалюйтесь, що мовчазний Серьожка,
Він розуміє все. А, як не все, то трошки.
А, що мовчить, то це від хвилювання.
Від просвітління його мовчання.

Не зачиняйте, бо чекають вдома діти,
А нам в Медведки та у Хімки треба вспіти.
Але ж давно уже тролейбуси не ходють,
Метро закрили, в таксі не содють.

Приємно, звісно ж, те, що тут нас поважають,
Дивись, Серьога, як підвозять, як саджають.
І вранці нас розбудять краще, ніж скотину,
Сержант розбудить, як ту людину!

Нас із музиками проводять, як проспимся,
Я рупь заникав, чуєш, то й опохмелимся.
Яка ж у нас таки важка в житті дорога...
Ну, бідолашний. Та спи, Сєрьога!