Ніби бритва, зоря по очам ріже нам
Відчинились курки, мов чарівний сезам,
І з’явились стрільці, знов на згадку легкі, -
Піднялися вертухи з гнилої ріки,
І забава пішла в дві руки, в дві руки.

Ви лягли на живіт - наче ви вже мерці.
Навіть той, що пірнав під страшні прапорці,
Відчував вовчі ями подушками лап;
Кого куля мисливців дістать не змогла б, -
З переляку приліг, бо упрів і заслаб.

Щоб життя посміхнулось вовкам - я не знав, -
Тож даремно його всі ми любим.
Вищир в смерті красивий широкий був там,
І міцні та здорові всі зуби.

Ми усмішку вовків віддамо ворогу,
У собак ще загривки не в милі!
Та на татуйованному кров’ю снігу
Підпис наш: ми вовки тут безсилі!

Ми повзли, наче пси, підібравши хвости.
Погляд свій спромоглися до неба звести.
Це, можливо, відплата з небес полилась,
Може, світу кінець наступає в цей час?..
Та з залізних вертух убивали всіх нас.

Змокли ми під кривавим свинцевим дощем -
І змирились: запізно, уже не втечем!
Під тілами гарячими плавився сніг.
Оцю бійню задумав не Бог, чоловік:
Улітаючим - вліт, всім тікаючим - в бік...

Зграя псів - ти з сімейством моїм не в’яжись,
В рівній бійці - у нас буде вдача.
Ми вовки, і тому вільні ми як колись,
Ви - собаки, і смерть вам - собача!

Ми усмішку вовків віддамо ворогу,
Балачки про життя вже не в силі!
Та на татуйованному кров’ю снігу
Підпис наш: ми вовки тут безсилі!

В лісі, мабуть, когось зберегти зможу з вас!
В ліс, мерщій, на бігу не поцілити в нас!
Свої лапи винось, і рятуй цуценят!
Я не знаю, уникнути як нам засад,
Вовчі душі я зву заблукалі назад.

Ледь живі затаїлись на березі тім.
Що я можу один? Видно, смерть вже нам всім!
Темнота у очах, та десь ділось чуття,
Ви вовки, ваш інстинкт вже пішов в небуття?
Де наш рід жовтоокий, що любить життя?

Я живий, та лунає вже гавкіт, шпиня,
Звірів тих, що не в мирі з вовками. 
Це собаки, це наша з тобою рідня,
Ми за здобич їх знали так само.

Ми усмішку вовків віддамо ворогу,
Я сміюсь, хоча зуби вже згнилі!
Та на татуйованному кров’ю снігу
Підпис наш: ми вовки тут безсилі!