На стіні висіли в рамках сиві в бородах мужчини.
При книжечках, у очечках, - по-народному, в пенсне.
Всі вони щось відкривали і придумали вакцини,
Тож, якщо не поховали - їм «Спасибі» від мене.

Доктор мовив: - Пацієнт, -
І мене заколотило,
Всенародне світило
Посміхнулося в момент.

Тут не камера - палата,
І не нари, а тапчан.
Не підслідним слід вважати,
А піддослідіний тут я.

І хоча весь у хворобах - відчай в мене без підґрунтя.
Підмахну - давай скоріше, я - медичний протокол.
Мені любий Скліфосовський - як засновник інституту,
Чи ото товариш Боткін - він жовтуху віднайшов.

У становищі оцім
Лиш дивак права качає -
Лікар робить те, що знає,
Заховає в жовтий дім.

Все залежить в цьому домі
Лиш від тебе самого:
Якщо схочеш - ти Будьонний,
Або навіть кінь його.

Поки дійсність розуміти маю сили - вірте слову,
Подивився на портрети, і у них у всіх спитав:
"Якби Кащенко, наприклад, лікувався б в Пирогова,
Пирогов би без підстави різать Кащену б не став?.."

Лікар мій - ще той педант.
Обережний, боронь Боже!
- Ви праві, та бути може
І зворотній варіант.

Ось палата: п’ять героїв,
Ось зайде професор - звір.
Пальцем вкаже: «Параноїк!» -
Потім - спробуй перевір!

Добре, що висять світила поруч всі такі рідненькі.
Я за вами схоронюся, дорогенькі, на стіні.
На Вишневського молюся, покладають на Бурденку -
Бо духовно, не душевно, ой, як боляче мені!

Так, мій мозок барахлить,
Ну, а ви, здорові, браття?
По запущеній простаті
Можуть кожного закрить.

Рід міцний мій, наче я!
Правда, прадід був незрячий,
А шуряк - біло-гарячий,
Та шуряк, хіба ж рідня?

Лікар, наодинці зараз,
То мені відповідай:
«Чи поставив вже діагноз?
Або при’говор читай!»

Лікарів і санітарів, всі світила - враз скрутило,
Завіконне же світило теж сховалось за спиною.
І пенсне на ланцюжочку як вологою покрило.
У отця жовтухи щічки вкрились зразу ж жовтизною.

Авторучку достає,
І брудна уже бумага, -
Лікар все зробив на благо,
Тільки благо не моє.

Той листок - могутня зброя,
В груди вп’ялось, що й казать...
Мій діагноз - паранойя, -
Й пару років тут лежать!