Час зачаття свiй знаю умовно,
Тобто, пам’ять моя однобока.
Був зачатий вночі я - грiховно,
І з’явився на світ не до строку.

Народився не в муках та злобі -
Дев’ять місяців - це ж не років...
Перший термiн відсидiв в утробі,
Та добра там нема й поготів.

Спасибі вам, святителі,
Що плюнули та дунули,
I враз колись батьки мої
Зачать мене надумались.

У ті часи приховані,
Що, тут у народнiй творчостi,
Як строки намальованi
Човпли за край свiдомостi.

Їх брали в ніч заплiднення,
А багатьох - до цього ще.
Але живе огидненьке,
Ще й дихає, - убоїще.

Ходу, думи швидкi, гей ходу!
Ех, слова. Ех, рядочки iз слова!
Перший раз я отримав свободу
В тридцять восьмiм, в Указi новому.

Знати б, хто так тоді все мурижив,
Все б вiддав я, падлюці стократ.
Народився та жив я, ще й вижив -
На Міщанській мiй дiм в акурат.

За стінонькою стiнкою,
Де чути все, й все видненько,
Гулялися горілкою
Сусід мiй та сусідонька,

І жили всі рівнесенько ми,
Де коридор - вiтальная:
На тридцять п’ять кімнат лише
Всього одна вбиральня є.

Тут зуб на зуб не попадав,
Не гріла тілогрієчка,
Тут вперше добре розпізнав,
Яка ціна копієчки.

Не боялась сирени сусідка,
Й мати звикла до того потроху.
І плював я трирiчний хлопчина
На повітряну з неба тривогу.

То ж не все те, що зверху - від Бога,
І народ ті запалки гасив,
Як маленька для фронту підмога
Мiй пiсок, що я справно носив.

Світило сонце гаряче
З дірок, що дах засіяли,
На Євдоким Кирилича
Та Гисю Моісєєвну.

Вона йому: - Як там сини?
- Без вісті щезли й згинули!
Ех, Гися, ми ж одна сім’я,
Бо й нашi теж загинули.

Ви постраждали масово,
То й стали росiянами,
Мої - пропав завчасно так,
Твої - що сіли планово.

Вирiс, вже без пелюшок та сосок,
Жив з увагою, наче центральний.
І дражнили мене: - Недоносок! -
Хоч доношеним був я нормально.

Маскування хотів позривать я.
- Полонених женуть! - Що ж дрижим?
Повертались батьки наші й браття
По домiвках - своїх та чужих.

У тьоті Зіни кофточка
З драконами та зміями -
А у Попова Вовчика
Був батько із трофеями.

Трофейная Японія,
Трофейная Германія,
Прийшла до нас Лімонія,
Суцільна Чемоданія.

У батька взяв на станції
Погони, ніби цяцьки, я.
А із евакуації
Валили люди штатські вже.

Роздивились вони, оклигались.
Похмелились, й тверезими стали.
І відплакали ті, що діждались,
Ті, що втратили - теж відстонали.

Рив метро тато Генки та Вітькін,
- А навіщо? То вiн й відповів:
- Коридори завершують стінки,
А тунель аж до світла бiжить.

Пророцтво це папашине
На слухав Вітька з корешом.
Із коридору нашого
В тюремний коридор пiшов.

Завжди був суперечником.
А, як припруть - відмажеться.
Пройшов тим коридорчиком,
Стіною кінчив, мабуть вже.

Та у батьків своє буття,
І ми - були геть вільними -
Й сприймали ми своє життя,
Як люди самостійно так.

Всі: з малечi, як ми, й до бувалих,
Бились мiцно завжди до кров’янки.
А в пiдвалах i напівпідвалах
Хлопчаки йти хотіли під танки.

Не дісталось їм навіть по кулі -
В ремісному живи - не тужи.
Ні дерзати - але ризикнули
Із напилків робити ножі.

Зустрiнуться з легенями
Від нікотину чорними,
До держака легенького,
Трьох кольорів, наборного.

Робили справи спiльнi ще
Сопливі геть острожники.
Нам німці, - полонені що,
На хліб міняли ножики.

Спочатку грали в фантики,
На гроші ми iз cкнарами.
І ось пішли романтики
Злодюгами бувалими...

 
 
 
 

 
 
 
 

 
 
 
 

 
 
 
 

 
 
 
 

Час такий був - й були там підвали.
Було зменшення цін не намало.
І текли куди треба канали,
А в кінці куди треба впадали.

Діти бувших старшин та майорів
До льодових широт піднялись,
Все тому, що із тих коридорів
Вниз зручніше було, ніж увись.