«Рядовий Борисов!» - «Я!» - «Кажи, як було дiло!?”
«Я тримався iз останніх сил:
Періщив дощ, втомився, ну, а потім вже й стемніло...
Тiльки попередити хотiв!

На перший окрик: “Стiй! Хто йде?” він жартував,
Як у повiтря стрелив, - “Дурень!” вiн кричав,
Ледь забарився, й сперечатися не став,
Чинарик виплюнув - і вже впритул стріляв.»

«Киньте, рядовий, давайте правду, - вам же краще!
Ви б його впізнали за версту...»
«Був туман - не вгледів - темно, хмарно й непутяще, -
Йшов хтось через темряву густу.

На перший окрик: “Стiй! Хто йде?” він жартував,
Як у повiтря стрелив, - “Дурень” вiн кричав,
Ледь забарився, й сперечатися не став,
Чинарик виплюнув - і вже впритул стріляв».

«Рядовий Борисов, - знову слідчий мучив, -
Живо вас вiддам під трибунал!»
«Був в караулі - темрява, туман, ще й дощ докучив, -
Втомився, от тому такий фiнал.

На перший окрик: “Стiй! Хто йде?” він жартував,
Як у повiтря стрелив, - “Дурень!” вiн кричав,
Ледь забарився, й сперечатися не став,
Чинарик виплюнув - і вже впритул стріляв».

...Рік назад - а я образ не забуваю скоро -
У шахті посварились, я й браток, -
Тiльки, по душам не склалася розмова:
Нам заважав відбійний молоток.

На крик душі: «Залиш її!» він жартував,
На мій удар «Кінчай-но, дурень!” - закричав.
Я забарився, був ображений, ще й як, -
Чинарик виплюнув, ніж кинув, - якось так!

На щастя, він таки живучий, той нездара!
Я ж борг виконував, на службi вартував.
I, правда ж, дощ, туман, й пливли по небу хмари...
Я за Статутом - правильно стріляв!

На перший окрик: «Стiй! Хто йде?» він жартував,
Як у повiтря стрелив, - «Дурень!» вiн кричав,
Ледь забарився, й сперечатися не став,
Чинарик виплюнув - і вже впритул стріляв.