В нiмих перевалах, де скелі вітрам не завада,
На кручах таких, на яких ще ніхто не бував,
Жило-поживати вiдлуння, що гримно волало,
Воно розмовляло iз тим, хто луну оцю звав.

Як тiльки самотність підкотчує прямо під горло,
І здавлений стогін ледь чутно в обрив упаде,
Крик цей про спасiння підхопить відлуння моторно,
Посилить й дбайливо до рук покладе.

Мабуть що, не люди, напившись дурману і зілля,
Не був щоб почутий ніким оцей тупіт і храп,
Прийшли умертвити, знезвучіть живе це створiння.
І відлуння зв’язали, і в рот йому всунули кляп.

Всю ніч цю кривава потіху гуляло нелюддя,
Й відлуння топтали, та звук не злетів, як не муч.
I зранку пристрелили стихле у горах вiдлуння -
І бризнули сльози, як камнi, з поранених круч ...