Мабуть що, вклавши півлітра,
Якось великий естет,
Стрів по дорозі палітру
Й поруч сторонній мольберт.

Тож, для краси перемоги
Треба натуру надбуть, -
Глядь - а симпотненькі ноги
Горду голівку несуть.

Швидко підбіг до Венери:
"Кажуть - я чув це сто крат,
Данте до міс Алігьєре
Запросто бігає в ад!

Знаєш, не треба нам аду,
Ти ж - всіх живучих живіш...
Кличуть мене Леонардо.
Так роздягайся скоріш!

Голу, точніше "нагую"
Я не ображу, - стерплю.
Дай я тебе намалюю
Або із глини зліплю!"

Але, насупивши личко:
Як же вам не ай-яй-яй?! -
Мовила так католичка,
От і не згодная я!

Де подарунки, де свічі?
Знайте - це вам не бордель!
Глянь - Леонардо да Вінчі -
Тобто якийсь Рафаель!

Без почуттів, лиш кокетство?
Я не погоджусь, ні в жисть!
Мало що це - для мистецтва, -
Спершу давай одружись!

Там і роздягнемось в спальній -
Як у людей може буть...
Мало що ти - геніальний! -
Ми не дурніші, мабуть!

"Але ж у мене натхнення, -
Можна сказати, екстаз!" -
Видав маляр одкровення...
От так й побрались на раз.

... Жінка із самого низу
Якось зустрілась мені, -
Вилита Мона та й Ліза -
Так, як на отім полотні.

Подругам мовить в Сорренто
З їхнього тобто кубла:
"Спритненько інтелігента
Охомутати змогла!.."

Й поки оту от Джоконду
Вдень і вночі малював,
Виліз оскал анаконди:
Ох же ж і дурник, мовляв...

... В пісні розгадка дається
Таєнство посмішки - блаж!
Так от жіноцтво сміється,
Й потяг сплюндровує наш!