Я вам мізки не пудрю,
уже не той завод,
Стріляв у мене вранці
з рушниць піхотний взвод.

Й за що мені дісталось
отак от помирать,
Не те щоб я не знаю,
не можу розказать.

Мій командир ледь-ледь не врятував,
Та дуже хтось на розстріл налягав,
І взвод відмінно виконав наказ,
Та був один, хто в мене не стріляв.

Ах, доля, моя доля, -
давно наперекіс,
Один раз язика я,
добув та не доніс,

І дивний тип Суетін,
невтомний наш стервець,
Мене тоді примітив
і взяв на олівець.

Він пред’явив на світ і приволік
Підколотий страшний матеріал,
Ніхто подіяти нічого вже не зміг,
Ні, зміг один, хто в мене не стріляв.

Рука упала в прірву
з дурним наказом - "Плі!"
І залп мені дав пропуск
в ту сторону землі.

Та чую я - зараза,
тягніть у медсанбат,
Розстрілювати два рази
статути не велять.

До ранку лікар цокав язиком,
Й, дивуючись, все кулі видаляв,
Я ж тільки марив, й розмовляв ладком
З тим хлопаком, хто в мене не стріляв.

Я рани, як собака,
лизав, не лікував,
У госпіталях, однакож,
велику шану мав.

У мене закохалась
уся жіноча стать,
Агов, неубієнний,
пора укол приймать.

Наш батальйон гвардійським став в Криму,
І я туди глюкозу посилав,
Було б щоб солодко хоч трошечки йому,
Тому, хто в мене так і не стріляв.

Я пив чайок із блюдця,
і з спиртиком бував,
Не врізав, братці, дуба,
і я довоював.

В свій полк мене послали,
воюй - сказав комбат,
Якщо не доконали, -
радію тому, брат!

Я хоч зрадів, та думав про одне,
Я вив білугою та долю проклинав,
Німецький снайпер поховав мене,
Коли він вбив того, хто не стріляв.