Я вам мізки не пудрю, уже не той завод, Стріляв у мене вранці з рушниць піхотний взвод. Й за що мені дісталось отак от помирать, Не те щоб я не знаю, не можу розказать. Мій командир ледь-ледь не врятував, Та дуже хтось на розстріл налягав, І взвод відмінно виконав наказ, Та був один, хто в мене не стріляв. Ах, доля, моя доля, - давно наперекіс, Один раз язика я, добув та не доніс, І дивний тип Суетін, невтомний наш стервець, Мене тоді примітив і взяв на олівець. Він пред’явив на світ і приволік Підколотий страшний матеріал, Ніхто подіяти нічого вже не зміг, Ні, зміг один, хто в мене не стріляв. Рука упала в прірву з дурним наказом - "Плі!" І залп мені дав пропуск в ту сторону землі. Та чую я - зараза, тягніть у медсанбат, Розстрілювати два ра́зи статути не велять. До ранку лікар цокав язиком, Й, дивуючись, все кулі видаляв, Я ж тільки марив, й розмовляв ладком З тим хлопаком, хто в мене не стріляв. Я рани, як собака, лизав, не лікував, У госпіталях, однакож, велику шану мав. У мене закохалась уся жіноча стать, Агов, неубієнний, пора укол приймать. Наш батальйон гвардійським став в Криму, І я туди глюкозу посилав, Було б щоб солодко хоч трошечки йому, Тому, хто в мене так і не стріляв. Я пив чайок із блюдця, і з спиртиком бував, Не врізав, братці, дуба, і я довоював. В свій полк мене послали, воюй - сказав комбат, Якщо не доконали, - радію тому, брат! Я хоч зрадів, та думав про одне, Я вив білугою та долю проклинав, Німецький снайпер поховав мене, Коли він вбив того, хто не стріляв.
© Володимир Туленко. Переклад, 2020