Не стану вам брехати -
уже не той завод,
Мене мав розстріляти
уранці цілий взвод.

За що ж прийшлось без краю
цю злу стезю топтать? -
Не те, що я не знаю -
не можна розказать.

Мій командир мене вже майже спас,
Та хтось на розстрілі все ж настояв,
І взвод відмінно виконав наказ,
Та був один, хто в мене не стріляв.

А доля в мене злая
давно наперекіс, -
Бо якось «язика» я
здобув, та не доніс.

І особист Суітін,
невтомний наш борець,
Іще тоді примітив
і взяв на олівець.

Він витягнув на світло й приволік
Увесь матеріал, що назбирав,
Ніхто нічим зарадити не зміг.
Ні, зміг один, хто в мене не стріляв.

Рука упала в прірву
з безглуздим криком «Плі!»
Перепустку дав вірну
залп на той бік землі.

Та чую: Жив зараза.
У медсанбат тягніть!
Розстрілювать два рази
статут нам не велить.

А лікар потім цокав язиком
Й, дивуючись, все кулі видаляв.
У маренні балакав я тайком
З хлопчиною, що в мене не стріляв.

Я рани, як собачі,
лизав - не лікував,
В госпіталях, одначе,
велику шану мав.

Закохана ходила
в мене жіноча стать:
- Ей ти, що недобили!
Іди укол приймать!

Наш батальйон геройствував в Криму,
І я туди глюкозу посилав,
Щоб солодко було в боях йому,
Кому? Тому, хто в мене не стріляв.

Я пив чайок із блюдця,
зі спиртиком бував, -
Не довелось «загнуться»
і я довоював.

В свій полк мене послали -
Комбат: На те й війна!
А що недостріляли,
то не моя вина!..

Зрадів я теж, та на пеньку сидів
І вовком вив та долю проклинав -
Німецький снайпер все ж мене добив,
Він вбив того, хто в мене не стріляв.