Коли вода Вселенського Потопу
У русла й береги вернула знов,
З смарагдо-білосніжного потоку
На сушу тихо вибрела Любов
Й розтанула у мороці до строку,
А строку - сорок обручів-оков.

І диваки - таких ще пошукай -
На повні груди п’ють п’янкий розмай!
Не ждуть ні нагород, ні покарання,
І думаючи, п’ють що просто так,
Вони зненацька потрапляють в такт
Такого ж серце-ритму і дихання.

Я поля закоханим стелю:
Хай співають уві сні і наяву,
П’ю розмай - і значить, я люблю,
Я люблю, і значить, я живу!

Багато буде мандрів і блукання:
Любові край - то неосяжний край,
І лицарям своїм випробування
Любов складе - їх спробуй розгадай.
Забагнуться їй далі й розставання,
І скаже: спокій-сон мені віддай!

Закоханих назад не повернути,
І кару Божу в змозі понести,
Життям вони готові ризикнути,
Щоби не розірвать, щоб зберегти
Чарівні ті повітряні мости,
Які між ними зміг хтось протягнути.

Я поля закоханим стелю:
Хай співають уві сні і наяву,
П’ю розмай - і значить, люблю,
Я люблю, і значить, я живу!

До багатьох, кого накрила лава,
Не докричишся, скільки не зови,
Недобра слава їм і марна слава
Веде рахунок на людській крові,
. . .
. . .

І душі їх блукають в травах-сон,
І голоси лунають в унісон.
Їм пити вічність в подиху одному,
Стрічатись із зітханням на вустах
На нетривких паромах і мостах,
На перехрестях світо-бурелому.

Я поля закоханим стелю:
Хай співають уві сні і наяву,
П’ю розмай - і значить, люблю,
Я люблю, і значить, я живу!